Анастасія Краснощока:  contemporary dance і культурний міст між Україною та Данією

Вона — тендітна. Сильна. Талановита. Розумна. Красива. Наполеглива. Щира.
Українська contemporary-танцівниця, хореографиня, режисерка танцювального театру та мистецька активістка, яка живе й працює у Копенгагені. У своїй творчості вона поєднує сучасний танець, документальний театр і соціально-політичні теми: війну в Україні, права людини, досвід міграції та екологічні наслідки конфліктів.

Її шлях до мистецтва був зовсім нетиповим. Спершу — наукова освіта та ступінь PhD у сфері фізики й фотоніки. Згодом — сцена, яка стала головною мовою самовираження. Але до цього рішення Анастасія Краснощока йшла поступово.

«Мій шлях до танцю — це ніби випадок, який постійно повторювався. Я багато разів припиняла танцювати, зосереджувалася на науці, але щоразу поверталася до цього мистецтва. Зрештою танець знайшов мене і став справою життя», — розповідає вона.

Протягом життя Анастасія пробувала різні стилі, кілька разів змінювала напрямки, шукаючи форму руху й вираження, яка справді відгукувалася б їй внутрішньо. Сьогодні вона — відома у Данії українська танцівниця, хоча колись навіть не думала, що хореографія стане її професією.

Анастасія родом із Вінниці. У дитинстві була дуже енергійною та непосидючою, тому батьки вирішили спрямувати її енергію в танці. У сім років вона обрала народний напрям і почала займатися в ансамблі «Ровесник». Саме там зародилися перші паростки її майбутнього творчого шляху.

У 12 років у дівчини виявили проблеми зі спиною, і лікарі порадили припинити заняття, аби уникнути ускладнень. Так танці зникли з її життя майже на чотири роки.

Повернутися допоміг несподіваний поштовх — фільм «Запах жінки» з Аль Пачіно. Особливо сцена танго, де незрячий герой запрошує молоду жінку до танцю. Саме тоді Настя загорілася бажанням вивчати танго. Хоча з цим напрямом не склалося, танець знову повернувся у її життя — вже у форматі бальних танців. Саме там вона згодом познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

Спочатку — потайки від батьків — вона знову почала тренування.

Згодом у її житті з’явився Вінницький національний технічний університет, де Анастасія обрала зовсім не творчу спеціальність — «Лазерна та оптоелектронна техніка». Втім, університет мав активне творче середовище зі сценою та репетиційними залами. Саме там вона потрапила до напівпрофесійного ансамблю бального танцю.

Поєднуючи навчання з репетиціями, Анастасія активно виступала, здобула перший досвід перформерки та брала участь у комерційних шоу. Але з часом зрозуміла: такий формат танцю їй не близький.

Від науки до contemporary dance

Анастасія Краснощока має міждисциплінарний бекґраунд. Паралельно з мистецтвом вона здобула наукову освіту та завершила PhD-дослідження у сфері лазерних технологій освітлення у Копенгагені.

Одночасно з науковою роботою вона почала серйозно займатися contemporary dance та вступила до Copenhagen Contemporary Dance School — незалежної професійної школи сучасного танцю, де навчаються міжнародні танцівники. Там Анастасія здобула професійну танцювальну освіту.

«Під час навчання мене не полишали сумніви: чи це доцільно, чи зможу я, чи вистачить сил дійти до кінця», — зізнається вона.

Навчання у 25 років — досить пізньому віці для професійної танцівниці — стало водночас і новою можливістю, і серйозним викликом. Одним із найскладніших періодів стала пандемія, коли мистецтво танцю довелося опановувати дистанційно.

Попри все, Анастасія не зупинилася. У 2022 році — вже під час повномасштабного вторгнення росії в Україну — вона завершила навчання.

«Я не думала, що це може стати моєю реальністю», — говорить Настя.

Сьогодні вона повністю занурена у творчість: створює власні постановки, виступає та викладає. І додає, що значну роль у її професійному становленні відіграла підтримка чоловіка.

«Я дуже щаслива, що чоловік підтримує мене у розвитку мого мистецтва. Не думаю, що наважилася б на такий ризикований крок без його підтримки».

Мистецтво в Данії: виклики й пошук власного голосу

На запитання про те, наскільки складно розвиватися митцю у Данії, Анастасія відповідає відверто:

«Це зовсім не просто, особливо якщо йдеться про перформативні види мистецтва — їм тут не надається пріоритет».

Вона пояснює: Данія — невелика країна з доволі закритим мистецьким середовищем, де непросто знайти своє місце.

«Потрапити всередину цієї спільноти нелегко. У балеті чи мюзиклах шансів більше. Але якщо ти обираєш власну нішу й чітко розумієш свій напрям, це потребує значно більше зусиль».

Втім, саме цей шлях, за її словами, дає глибше відчуття наповненості.

Адвокація для України: волонтерство, організація демонстрацій і проєкт Ukrainian Dialogues

Після початку повномасштабної війни Анастасія активно долучилася до волонтерської та адвокаційної діяльності.

Разом із невеликою командою вона організовувала й проводила більшість українських демонстрацій у Копенгагені впродовж 2022–2023 років. У цей період танець відійшов на другий план.

«У перші дні демонстрації були невеликими, самоорганізованими, але надзвичайно важливими. Саме тоді ми зрозуміли, хто й що може робити», — згадує Анастасія.

Вона займалася найрізноманітнішою роботою: від гуманітарної допомоги та логістики до комунікації з медіа й данськими журналістами.

Разом із командою активісти співпрацювали з данськими політиками, Європейською комісією в Копенгагені, організовували публічні заходи та перформанси. Одним із найважливіших проєктів стала ініціатива Ukrainian Dialogues.

Назва з’явилася під час організації Culture Night у співпраці з Europa-Huset у Копенгагені. Ідея проєкту полягала у створенні культурних і соціально-політичних мостів між Україною та Данією.

До команди увійшли Людмила Воллер, Сергій Костріков, Юлія Кіндра, Анна Кривоус та Анастасія Краснощока.

Одним із ключових напрямів стала співпраця з університетами та академічним середовищем. Команда звернула увагу, що багато програм East European Studies фактично були зосереджені на russian studies, а це формувало викривлене сприйняття України.

«Попри активні демонстрації, на глибшому рівні могли поширюватися наративи про “утиски російської мови” чи заперечення української культури як окремого явища. Це було небезпечно», — пояснює Анастасія.

Тому Ukrainian Dialogues працювали максимально делікатно й дипломатично, намагаючись будувати фаховий діалог з академічними та політичними середовищами.

Однією з найважливіших подій 2023 року стала конференція «Unheard Voices of Crimea» у парламенті Данії. Команда прагнула ще до початку масштабних міжнародних дискусій донести, що кримські татари та жителі Криму не погоджуються з анексією півострова.

Серед спікерів були головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва та членкиня Ukrainian Dialogues Юлія Зайцева.

Баланс ролей: поєднання PhD у фотоніці (DTU), художньої діяльності та організаційної роботи

Анастасія поєднує три важливі сфери життя: наукову діяльність, художню творчість та організаційну роботу.

Наукова діяльність сформувала її як особистість і світогляд. Вона навчила її, що існує об’єктивна правда, як працювати з інформацією, аналізувати її, передбачати події та формувати власні гіпотези. Це свого роду “м’яз”, який постійно прокачується і залишається з людиною, формуючи спосіб бачення світу.

У мистецтві для Анастасії важливий зміст: вона не займається мистецтвом заради мистецтва. Світ занадто складний і несправедливий, щоб мати привілей творити лише для краси. Тому її творчість наразі спрямована на актуальні, термінові теми, які потребують бути представленими та переосмисленими через мистецтво.

Мистецтво як спосіб говорити про війну

Згодом Анастасія усвідомила, що може використовувати танець як інструмент комунікації про Україну.

Так народилася вистава Flowers Also Cry («Квіти також плачуть») — постановка про досвід українських жінок під час війни.

«Мені було важливо показати різні кути, під якими війна впливає на жінок. Жінки також на фронті, жінки втрачають, переїжджають, відбудовують країну. Війна — це спільна трагедія», — говорить Анастасія.

Ідея вистави з’явилася у серпні 2022 року, а вже у вересні 2023-го відбулася прем’єра.

Для Анастасії цей проєкт став серйозним викликом. Вона самостійно займалася грантами, фінансуванням, пошуком локацій та юридичними питаннями.

Попри численні відмови, їй вдалося отримати підтримку трьох данських культурних фундацій, серед яких — Dansk Skuespiller Forbund.

Завдяки цьому вистава стала повністю благодійною: усі кошти від продажу квитків — близько 10 тисяч євро — передали українській організації «Файно» на потреби військових.

До проєкту долучилися п’ять танцівниць, із якими Анастасія навчалася у школі танцю.

«Я сказала їм: у мене є дуже класна ідея і дуже мало грошей. Вони повірили в мене — і ми зробили це разом».

Виставу показували у різних містах Данії, зокрема в Sydhavn Theater (Dansetippen), Teatret Zeppelin у Копенгагені, Teater Momentum та Nørregards Teater в Оденсе (дан. Odense) . Згодом відбулися гастролі до Швеції та Фінляндії, а також онлайн-показ у Німеччині.

Перформанс став емоційним мостом, який передає історії українських жінок через рух і тілесність. 

«Після прем’єри, що завершилася стоячими оваціями, я пережила сильний емоційний досвід — поєднання виснаження, відповідальності та усвідомлення власних можливостей у мистецтві. Вистава емоційно і фізично дуже важка, – згадує з посмішкою Анастасія. – Цей проєкт став для мене переломним моментом: я усвідомила, що справді професійно займаюся танцями».

The Hollow Land: вистава про екоцид

Другою великою постановкою стала The Hollow Land («Виснажена земля») — вистава про війну, опір та екоцид через призму підриву Каховської ГЕС.

Ідея виникла після трагедії у червні 2023 року.

«Усвідомлення того наскільки ти малесенькі перед стихією, і скільки б ми не піклувалися про природу в Європі, хтось в момент може просто натиснути кнопку, тому що він з росії. Це не складалося для мене в картинку світу», — говорить Настя.

У цей період її команда стала частиною міжнародного проєкту Moving Identities, що передбачав творчі резиденції у Копенгагені, Дрездені та Бельгії.

Тут вона досліджувала танцювальні ідеї та поступово сформувала наратив майбутньої вистави “The Hollow Land”. Матеріал було швидко народжено та відпрацьовано у студії.

Прем’єра відбулася в листопаді 2025 року в культурному центрі танцю в Копенгагені – Dansekapellet. Було зіграно шість вистав у Копенгагені та Слагелсе (дан. Slagelse), а у 2026 році вистава продовжила гастрольний тур Данією — у Хольстебро (дан. Holstebro) та Сканнерборзі (дан. Skanderborg).

Анастасія вірить, що для людини з інтелектом немає нічого неможливого, а для українки — все обов’язково вдасться. Досвід наукової роботи в Данії дав їй практичні навички з проджект-менеджменту та таймлайнингу, що допомагає поєднувати ефективність у реальних завданнях із творчістю у студії.

Водночас вона дуже чутлива і тонко відчуває світ. Життя навчило її вміти включатися та виключатися, іноді відкладати глибокі емоції “у ящичок”, щоб впоратися з постійним темпом і численними завданнями — творчими та обов’язковими. Та попри це, її внутрішній світ завжди наповнений співчуттям і прагненням передати через мистецтво емоції та історії, які не залишають байдужими.

Особисте: любов, підтримка і тиша

Про чоловіка Сергія Анастасія говорить із особливою ніжністю.

«Сергій — моя найближча людина в цьому світі, не лише чоловік, а й друг. Я дуже багато чим завдячую йому і завжди можу поділитися будь-якою думкою чи переживанням. Перш за все, саме з ним я обговорюю концепції нових вистав. Сергій має неймовірні знання з філософії, мистецтва та кінематографа, і завдяки цьому ми постійно відкриваємо для себе щось нове».

Вони разом уже понад 11 років. Познайомилися у Вінниці під час занять бальними танцями. Саме так – танці познайомили і поєднали цю пару. Під час Революції Гідності вони почали спілкуватися більше. А 1 березня 2014 року почали зустрічатися. Цю дату і вважають найбільш вагомою. 

Сергій — невролог і PhD з нейробіології, нині займається науковою діяльністю у DTU в Копенгагені.

«Іноді ввечері ми просто вмикаємо на YouTube камін, сідаємо поруч і мовчимо або говоримо про все на світі. Читаємо книги, дивимося старі чорно-білі фільми, обговорюємо політику. Ці моменти здаються мені безцінними».

У 2022 році в їхньому житті з’явилася кішка Коко — «непосидюча улюблениця й антистрес».

Для відновлення ресурсу Анастасія займається аналоговою фотографією, читає та подорожує. Її надихають біографії митців і сучасна література.

Данія, дві ідентичності та думки про повернення

Життя у Данії змінило Анастасію — і побутово, і внутрішньо. Вона почала менше хвилюватися про зовнішність, полюбила велосипедну культуру, практичність та мінімалізм. Вегетаріанство, яке стало невід’ємною частиною її життя, також прийшло з Данії.

Особливе місце у досвіді Анастасії займають люди, яких вона зустріла під час повномасштабного вторгнення. Глибина їхньої людяності й щире бажання робити добро просто тому, що вони можуть, справили на неї величезне враження. 

Для мене факт спорідненості і безкорисливості настільки важливий, що я сприймаю людей як близьких друзів, навіть якщо ми особисто не надто близько спілкуємося. Сам факт спорідненості дає мені підстави називати цих людей друзями, – говорить Анастасія. Це формує унікальний мікс друзів різних національностей, який наповнює її життя сенсом і натхненням.

Багато аспектів життя в Данії Насті близькі та зрозумілі. Вона не сприймає ієрархії — ідея, що хтось кращий за інших через посаду чи статус, їй чужа. Тут, у Данії, цінується рівність, і це відгукується з її внутрішнім світом. Настя за своєю природою інтроверт: розповідає про себе лише коли її про це питають, не прагне привертати увагу або змушувати когось слухати. Для неї важливіше діяти, ніж говорити, і вона цінує певну стриманість у ставленні людей: ніхто не вторгається у твої справи, і ти справді можеш жити своїм життям.

Іноді Настя відчуває, що має два “дома”, дві ідентичності, дві особистості. Вона добре усвідомлює, що навіть у новій країні почуття приналежності не завжди гарантоване. Водночас вона вважає, що чим більш унікальний життєвий досвід, тим глибше іноді відчуваєш самотність. Але це не обов’язково негативне відчуття — бути наодинці можна вважати нагодою для саморефлексії та внутрішнього зростання, як простір, де можна по-справжньому бути собою.

Водночас вона визнає: у майбутньому хотіла б реалізовувати кроскультурні проєкти між Україною та Данією.

Про повернення в Україну

Анастасія визнає, що думки про повернення в Україну виникали неодноразово. В ідеальному світі вона хотіла б на певному етапі привезти додому частину свого досвіду та реалізовувати кросбордерні проєкти. Вона переконана, що Україна може багато навчитися у Данії, і водночас Данія теж здобуде натхнення від українського досвіду — це був би взаємно збагачувальний обмін. На її думку, це найяскравіший приклад ефективної адвокації: коли власний шлях, думки й досвід надихають інших на нові ідеї. Згодом, коли вона відчує, що рухається в правильному напрямі, їй хотілося б реалізувати такі проєкти й на Батьківщині.

Плани та нові проєкти

Нещодавно Анастасія заснувала театральну асоціацію Teater A, яку планує розвивати як платформу для підтримки перформативного мистецтва у Данії.

Один із нових проєктів — камерний дует Something That Never Was, прем’єра якого запланована на серпень 2026 року в межах Kulturmødet у Нюкебінг-Морс.

Також Анастасія стала частиною вистави Isnætter у Sydhavn Teater, де працює як перформерка, танцівниця та акторка.

Окрім сцени, вона продовжує приватно викладати йогу та contemporary dance, поєднуючи мистецьку практику з викладанням.

І, схоже, саме в цій точці — між наукою, мистецтвом, пам’яттю про Україну та внутрішньою тишею — Анастасія Краснощока сьогодні знаходить себе справжню.

Текст підготовано Kate Peklin / Катерина Пеклін

Інші статті, які можуть вас зацікавити:

Конфірмація у Данії: свято, де підлітки стають “дорослими”… і трохи багатшими – матеріал Anna Nezdolii

Фемінізм по-данськи: міфи і реальність – стаття від Дарини Левченко

Багато символів і знаків: у Копенгагені  відкрилася виставка Марини Абрамович “Seven Deaths” – матеріал Алли Шоріної

Данія виставила на Оскар російськомовний фільм: чому так та про що фільм – матеріал Анни Іваненко

Українці в Данії – 2025: аналіз дослідження Danmarks Statistik  – від Irina Bernstein